Сергій Дідич

44 роки, депутат Городенківської районної ради, керівник районної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода»

18  лютого  Сергій  Дідич  вів  свою Івано-­Франківську  сотню  на  мирну акцію  під  Верховну  Раду.  За  останні кілька місяців він робив це не вперше і  навіть  не  брав  з  собою  дерев’яного щита.

Уже за кілька годин його знайдуть з  численними  переломами  черепа  в Будинку  офіцерів.  Що  саме  відбулось того дня з Сергієм Дідичем, достеменно не знають ані родичі, ані друзі.

Відомо лише, що тоді мітингувальники  стримували  атаку  Беркута  на Кріпосному. В якусь мить виникла загроза опинитися в оточенні силовиків. Тоді  Сергій  скомандував:  «Два  кроки назад!» — і хлопці почали відступати. «Сергій ішов останнім. Не міг інакше, бо ж там була його сотня», — розповідає дружина героя Небесної сотні Галина.

Вони з чоловіком приїхали на Майдан ще 7 грудня і з того часу разом там жили.  Сергій  піклувався  про  побут людей у «Палаці Свободи» (так називали «Жовтневий» свободівці, які там жили) і керував іншими сотниками.

Ані  муштри,  ані  переохолодження, ані  перевтоми  сотник  Дідич  не  допускав, як і зверхності, підвищених тонів і сварок. Та це й не потрібно було — у Сергія була якась внутрішня харизма, яка заспокоювала новачків і підбадьорювала  розчарованих.  Зброя  сотника Дідича  —  слово  і  безмежна  любов  до людей.  «Я  знав  Сергія  лише  тиждень, а відчуття таке, ніби ми були знайомі кілька місяців чи кілька років», — каже Петро Линдюк з Косівщини.

Якось  під  час  ходи  сотник  вручив гучномовець  молодому  17­річному хлопцю. «Веди людей, вчися командувати», — посміхаючись сказав Сергій. Йому самому влада була не потрібна, тож  легко  делегував  повноваження тому, хто міг з ними справитися.

Львів’янин  Андрій  у  коментарі  на Facebook  описує,  як  вперше  побачив Сергія біля «Палацу свободи». «Я якраз тоді стояв охоронцем на вході. Він пролетів  біля  мене  наче  вітер.  Поспішав до новоприбулих хлопців із його країв.  Проводив  їм  інструктаж.  Багато  із них були в Києві вперше. Їхня розгуб­ леність і невпевненість випаровувалася після кожної хвилини інструктажу Сергія. Слів не було чути. Відстань була в межах шести метрів. Він багато жестикулював  і  на  його  серйозному  обличчі  час від часу з’являлася усмішка, неначе проблиск сонця у хмарну погоду. Всі його уважно слухали не перебиваючи.  Діти  ставали  вояками.  Сергій строєм заводив новий десяток...».

Ще  один  побратим  героя  Небесної cотні по Жовтневому Петро Зіняк пригадує,  що  Сергій  запрошував  усю сотню на сплав по Дністру: «Ми мали зустрітися у нього на Городенківщині. Але не склалося...»

З горами у Дідича був окремий довгий роман. Він їх любив ще з далеких шкільних  літ.  Чоловік  знав  гори,  як своє подвір’я. Вісім років тому взявся популяризувати Дністровський каньйон, і сім’я розпочала власний бізнес з організації сплавів річками Західної України. Все робили разом, як завжди ще зі шкільних років.

Роботи було багато — Сергій брався за будь­яку проблему, яку міг спробувати вирішити. Чи то сланцевий газ, чи вибоїни на дорогах, чи халатність місцевої птахофабрики...

«Знати і пройти шлях — не одне і те ж», — цитує Галина фразу, записану у чоловіковому щоденнику.

Свій шлях він порівнював з водою: Беркут і ВВ — стіна, а ми як вода. Стіна — на перший  погляд міцна і непорушна. Але вода проникає крізь стіну через  маленькі  тріщинки,  руйнує  ту байдужу непорушність. Так само і ми маємо  знайти  їхні  слабкі  місця  і  розвалити цю стіну зсередини. Навіть ціною власного життя».

Сергій пожертвував найціннішим - своїм життям і щастям тих, заради кого жив, залишивши у сумі донечку Іринку, сина Андрія, дружину Галину та найрідніших батьків - Ніну Миколаївну і Василя Івановича. Реквізити для допомоги сім'ї - на сторінці у Facebook його сина Андрія.

Наречена сама вишивала сорочки для себе і для коханого, у яких пішли під вінець

Остання пісня, яку Сергій і Галина слухали разом, і яка їм обом дуже їм подобалась

Вісім років підряд до Сергія в Україну на сплав приїжджали члени каякового клубу "Honorni" з польського Німодліна. Разом пройшли Дністер від Самбора до Хотина, два рази Серет, Збруч, два рази Лімницю, Стрий. 

Важко описати все те, що пережито було під час цих подорожей. Друзі часто запрошували його в Польщу, і він бгато разів  бував у Вроцлаві. І так вийшло, що гном, біля якого Сергій сфотографувався, став символом українського Майдану, символом єднання Вроцлава і Києва. 

Про те, які цінності сповідував у житті Сергій багато може розповісти його сторінка у Facebook . Його безмежну любов до краси рідного краю, який мріяв показати цілому світові, відображає фотографія обкладинки на сторінці. Маленька квіточка горицвіту на його знімку заполонила Всесвіт - це було унікальне вміння Сергія в непримітній дрібниці побачити велич, кожному, з ким спілкувався і працював, дати відчути гідне признання саме твоєї присутності і підтримки.