Віктор Швець

58 років, пенсіонер

«Зі  мною  все  добре»,  —  сказав  по телефону смертельно поранений Вік­ тор  Швець.  «Зі  мною  все  добре»,  — повторив, щоб його дівчата — дружина, донька й онука — не хвилювалися. Проте вже за кілька годин його не стало.

Віктор  Миколайович  з  дружиною, з  якою  вони  прожили  разом  майже 40 років, кілька разів ходили на Віче, возили теплі речі, шкарпетки для протестувальників.

18  лютого  зранку  він  ремонтував машину. Коли зайшов у будинок, дружина  дивилася  новини.  «Я  йому  сказала,  що  на  Майдані  страшне,  дітей розстрілюють, а ми дома сидимо», — згадує  Тамара  Василівна.  Чоловік  почав збиратися. «Я з тобою», — сказала дружина. Та почула жорстку одповідь: «Ти не підеш».

Віктор  Миколайович  вийшов  з дому  близько  16-­ї  години.  Маршруткою доїхав до міста. Через деякий час зв’язок пропав, але об 11­-й годині вечора він сам подзвонив дружині.

«Вітю, ти де?!» — запитала Тамара Василівна. «Зі мною все добре», — кілька  разів  сказав  він  дивним  голосом. «Тут  шумно»,  —  додав  і  роз’єднався. Це була їхня остання розмова.

Дружина  не  знаходила  собі  місця, не  відривалася  від  телевізора,  де  події з Майдану транслювалися в прямому ефірі. О 4-­й ранку телефон задзвонив  знову.  Незнайомий  голос  сказав: «Ваш чоловік мертвий».

Обставини загибелі Віктора Миколайовича  досі  до  кінця  не  з’ясовані. Його було поранено на Інститутській близько  11-­ї  вечора.  Смерть  зафіксував  лікар  швидкої  о  0:30  19  лютого.  Що  відбувалося  протягом  цього часу  —  невідомо,  але  міліція  стверджує,  що  чоловік  помер  майже  одразу після того, як його завантажили у швидку.

Слідство офіційно підтвердило наявність  двох  поранень  від  дев’ятиміліметрових  куль,  якими  заряджають помпові  рушниці.  В  той  же  час  свідки говорять про 5—7 поранень, вірогідно, від снайперських куль також.

У морзі перед розтином рідним показали лише обличчя загиблого. Самі вони, в шоковому стані, не попросили оглянути  тіло.  «Вже  40  днів  минуло, а досі ніхто не затриманий, таке враження,  що  слідство  не  рухається»,  — говорить дружина загиблого.

Віктор  Швець  був  підводником, старшим  мічманом,  служив  у  Мурманську  на  атомному  підводному човні  Північного  флоту  СРСР.  Потім працював  у  Київському  вищому  військов-о­політичному училищі, що зна­ ходилося  у  приміщенні  нинішньої Києво-Могилянської академії.

Семиразовий  чемпіон  Військов-о­збройних  сил  Радянського  Союзу з  академічної  греблі,  він  достроково пішов на пенсію після трагедії, що сталася двадцять два роки тому з сином. Невдало  пірнувши,  хлопець,  якому тоді було 16 років, зламав шийні хребці  і  назавжди  втратив  можливість рухатися. Батько доглядав за ним, як за  малою  дитиною,  всі  тринадцять  з половиною років прожиті Ігорем після травми. Буденний героїзм, який не впадає в очі і вимагає безмежної сили духу і терпіння.

Віктора Шевця, героя Небесної сотні, поховали у Гатному 21 лютого. На похорон прийшло майже все село. «Ми так дружно жили, а тепер дуже важко. Немає  за  кого  триматися»,  —  говорить крізь сльози Тамара Василівна.