Анатолій Жаловага

33 роки, будівельник

Анатолій  Жаловага  працював  на будівництві  та  ремонтних  роботах  в Україні  та  за  кордоном,  але  завжди повертався додому впевненим, що настане час і він буде достатньо грошей заробляти у себе на Батьківщині.

Його  найголовнішою  мрією  було жити  у  вільній  Україні  без  Януковича. Саме тому 18 лютого він поїхав до Києва. А вранці 20 лютого був убитий кулею снайпера, яка потрапила йому в голову. Куля повністю розтрощила її. Невідомі  принесли  тіло  героя  Небесної  сотні  на  подвір’я  Михайлівського собору.

Анатолій  професійно  займався спортом.  Закінчив  Львівський  університет фізичної культури за фахом гандбол.  Зі  своєю  командою  багато разів їздив у Європу на змагання. Проте травма хребта не дала продовжити спортивну кар’єру, тому хлопець знайшов для себе іншу справу. Він працював  будівельником,  їздив  у  Польщу, Іспанію, Росію. Останнім часом працював в Україні. Йому подобалося працювати руками.

Знайомі  Анатолія  розповідають, що його завжди можна було впізнати за посмішкою. Щоб не сталося, Толик був  усміхненим.  А  ще  відзначають його  працьовитість  і  надзвичайно доб рий характер.

Додому  із  заробітків  Анатолій  повернувся за тиждень до загибелі. Після того як побачив новини з Майдану, вирішив  їхати  до  столиці.  18  лютого автобуси з активістами виїжджали до Києва,  але  в  першому  для  Анатолія не вистачило місця. Потім виявилося, що він забув паспорт. Лише з третьої спроби о дев’ятій вечора хлопець ви­ їхав з міста. Встиг попрощатися тільки з мамою, батько і брат затрималися у справах.

«Тут  справжня  війна»,  —  сказав братові телефоном 19 лютого з київського Майдану. Сказав, щоб відправляли  ще  автобуси,  бо  підмога  була дуже потрібна.

20 лютого рідні не змогли додзвонитися до Анатолія, а ввечері побачили його ім’я в списках загиблих. До останнього сподівалися, що це помилка. Вже потім дізналися — Анатолія вбили на вулиці Інститутській. А хтось із протестувальників відніс тіло до Михайлівського собору.

Коли  батько  приїхав  до  Києва  забирати  сина,  він  побачив  багато  тіл з  Майдану.  Всі  обгорілі,  з  чорними обличчями та руками. У Анатолія від кулі снайпера була розтрощена голова. Смерть була миттєвою, снайпер не лишив жодного шансу на порятунок. Лікарі  рекомендували  ховати  хлопця у закритій труні, але батьки не погодилися. Щоб довезти тіло додому, голову  скріпили  бинтами.  З  особистих речей  батькові  віддали  тільки  дерев’яний  хрестик,  який  мав  при  собі хлопець.

На свій останній день народження 13  березня  2013­го  —  Анатолію  тоді виповнилося  33  роки  —  він  сказав: «У цьому році щось мусить змінитися». А восени, ще до початку Євромайдану, Анатолій пообіцяв батькові: «Тату, ти ще  будеш  мною  пишатися».  Сьогодні ці слова мають для батьків героя Небесної сотні особливе значення.