Роман Гурик
19 років, студент
«…Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опаленными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепномозговая травма. Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он бессознательно, рефлекторно, инстинктивно сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой своего рода попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия. Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП, напутственно кричали ему: «Держись, пацан! Героям Слава!!!», — саме так описує останні хвилини життя героя Небесної сотні Романа Гурика волонтерка Варвара Шпиц. Ще один волонтер — хірург, якому принесли закривавленого Романа, — говорив про нього як про хлопця з очима, в яких було шалене бажання жити. Але це бажання все ж таки не змогло перемогти смерть…
Роман Гурик з дитинства був дуже кмітливим хлопчиком. Його дідусь Мирослав Базилько розповідає, що Роман був лідером і в дитсадку, і в школі. Вмів добре організувати різні громадські ініціативи. «Ми за ним ніколи не поспівали», — додає він.
Хлопець захоплювався біологією та астрофізикою, навіть встиг здати екстерном іспити, коли вчився у десятому класі. Після закінчення гімназії вступив на відділення психології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Стефаника. Після першого курсу Гурик ледь не поїхав вчитися до морської академії польського Щецину. Але не склалося — виш увів плату за навчання, і Гурик повернувся до ІваноФранківська.
Дідусь каже, що роботи онук не цурався: працював у кав’ярнях, барах. Біля нього завжди збиралося молоде товариство. Коли в ІваноФранківську почалися протести, він з друзями також брав у них активну участь.
«Бувало, по двітри доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить — і гайда далі… Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться», — розповідає дідусь. Був дуже ідейним, казав: «Тату, я маю зробити щось велике!»
На Майдан майбутній герой Небесної сотні почав їздити ще з грудня. Був там і у найлютіші морози. «Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу», — згадує дідусь.
Востаннє він поїхав до Києва 15 лю того, разом зі своїм хрещеним. 19 лютого десь о 18й годині з Романом пропав зв’язок. Дома всі переживали, але надіялись, що все добре. Просто сіла батарея. А вже ранком 20 лютого почали обдзвонювати знайомих з проханням допомогти розшукати сина на Майдані. А він у цей час йшов з щитами прикривати побратимів, щоб забрати перших вбитих та поранених. Як забрали перші тіла, він відійшов до готелю «Україна», де, перепочивши якусь мить, пішов знову на передову. Але цього разу повернутись не вдалось... О 12:30 лікарі вже констатували його смерть.
Рідні довгий час шукали Романа, обдзвонювали лікарні і морги по всьому Києву. Впізнали його за описом. Роман мав два татуювання: на сонячному сплетінні — три зелених шпилі Карпат (перший — вищий, два інші — рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; на лівому передпліччі — вишитий рушник червоночорними нитками.
«Я хочу, щоб усі почули, за що полягла наша дитина, — наголосив під час прощання з героєм Небесної сотні Романом Гуриком його батько. — Він поїхав до Києва, щоб зробити нашу Україну світлою, щоб в Україні панувало добро, не було зла, щоб люди одне одного поважали і щоб ніколи не йшли одне на одного зі зброєю. Тільки заради цього він поїхав до Києва і там зложив свою голову за нас з вами, за нашу вільну Україну».
Підтримати родину Героя Небесної Сотні можна через карту ПриватБанку: № 5168 7423 1166 9208, одержувач Базилько Мирослав Володимирович.
