Євген Котляр

33 роки, промисловий альпініст

«20 лютого, десь о 7-­й ранку, я подзвонила  йому.  Він  сказав,  що  трішки  побуде  та  прийде  до  нас.  Почали стріляти.  Він  пішов  на  Інститутську, переносив  поранених  і  вбитих,  — згадує  той  страшний  день  подруга Євгена Котляра Анна Поляк. — О 9:55 Женя  був  поранений  у  шию  кулею снайпера,  і  майже  одразу  інша  куля влучила йому у стегно. Це сталося на вулиці  Інститутській,  вище  від  готелю  «Україна».  Герой  Небесної  сотні помер  у  машині  «швидкої»  по  дорозі в лікарню.

До  Києва  Євген  приїхав  1  грудня, одразу після побиття людей 30 листопада на Майдані. «Син переписувався у соціальних мережах з якимось хлопцем. Він писав, що, сидячи вдома в теплі  біля  комп’ютера  за  кухлем  пива, нову Україну не побудуємо. Треба їхати до Києва. Ось він і поїхав!» — згадує батько Микола Котляр.

Вже 1 грудня він був у Києві та записався  до  третьої  сотні.  «Вдень  він зазвичай приходив перепочити до нас. Іноді гуляли разом із моїм маленьким сином, і я думала, що з Женьки вийде чудовий тато... А ночі він проводив на Майдані:  або  чергував  на  барикадах, або  прикривав  щитами  інших  хлопців.  «Я  коктейлей  не  бросаю.  У  меня бросок  плохой,  чего  зря  материал переводить!..»  Гадаю,  він  просто  був більше схильний захищати інших, а не нападати»,  —  згадує  подруга  Євгена.

Своїм  характером  йти  до  кінця він  запам’ятався  ще  у  Харкові,  коли в  парку  Горького  почали  вирубувати дерева, щоб побудувати дорогу до Євро­2012.  Друзі  згадують,  що  Євген був одним із найгероїчніших учасників протистояння.

Разом  із  багатьма  іншими  громадянами намагався зупинити вирубку. Для  цього  деякі  активісти  вилазили  на  дерева  в  альпіністському  спорядженні  (у  парку  були  високі  старі дуби). Коли співробітники харківської муніципальної охорони розганяли активістів, вони почали пиляти дерева, на яких сиділи люди. Женя був одним з  останніх,  кого  зняли  з  дерева.  «Він був  не просто  хоробрим, він був безстрашним», — додають друзі.

Саме з цього «лазання», як це називав сам Євген, і почалася нова професійна  діяльність.  Після  подій  у  парку він став працювати промисловим альпіністом.

Усі три місяці протистояння Женя провів  у  Києві:  робота  промислового альпініста зазвичай сезонна, тому він міг присвятити цей час Майдану. Тож до Харкова він повертався лише тричі — навідати батька.

«Женя поїхав додому за кілька днів до  18  лютого.  Коли  все  почалося,  у вівторок  удень  зателефонував:  «Мне стыдно, что я не там... Сейчас как­нибудь  приеду»,  —  згадують  київські друзі  Євгена.  Він  приїхав  до  Києва вечірнім експресом, і в ніч із 18-­го на 19 лютого вже знову був на Майдані.

Поїхав,  нічого  не  сказавши  вдома. Батько  згадує,  що  повернувся  з  дачі і  побачив  порожню  квартиру.  «Я  поглянув у куток, де завжди стояв його рюкзак.  І  зрозумів,  що  він  знову  поїхав  на  Майдан.  Я  зателефонував  і дуже  просив  не  лізти  у  саме  пекло. Він  запевняв  мене,  що  все  буде  гаразд»,  —  але  батькове  серце  вже  передчувало біду.

Їхня  остання  розмова  відбувалася 19  лютого.  Син  обіцяв,  що  зателефонує завтра. Але 20 лютого відповіді на дзвінки вже не було... 22 лютого з Женею прощався весь Майдан, а 23 лютого — рідний Харків. До пам’ятника Шевченку прийшли за велінням серця тисячі  людей.  Вони  несли  квіти  і  не стримували сліз...

«Він не міг залишатися вдома: повертався  —  і  знову  їхав  на  Майдан. І  одного  разу  більше  не  повернувся. Ось  і  квиток  залишився  —  як  ви­ явилось,  в  один  бік...  Ідучи  містом, вдивляючись  в  обличчя  перехожих, я часто себе запитую: чому він? Чому саме він — серед сотень тисяч? Тепер розумію,  що  він  ніколи  не  залишався  осторонь  біди.  Завжди  намагався бути  на  боці  правди,  відстоювати  її ціною життя!» — говорить батько героя.

Вірш,  який  написав  батько  героя Небесної сотні Микола Котляр: Сыну

Моя кровинка, я горжусь тобой!

В тылу не ждал огонь заградотряда.

Ты мог уйти. Ты принял этот бой,

Хотя свистели роем пули рядом.

Когда на землю падали друзья:

— С фанерками нельзя в такую драку! —

Казалось — даже выстоять нельзя,

Вы поднялись, и вы пошли в атаку.

Я б так не смог. Немногие б смогли.

Склоняюсь к дорогому изголовью.

Вы — гордость, совесть, честь своей земли,

И землю эту вы полили кровью.

Прости, я снова плачу, мой герой.

Ты принял не спонтанное решенье.

Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой, —

Я ненавижу жертвоприношенье.