Микола Паньків
39 років, підприємець
Уперше Микола Паньків поїхав на Майдан після побиття студентів Беркутом 30 листопада. Тоді вони разом з дружиною Лесею пробули в Києві три доби. «Хто ж поїде, як не ми? Якщо всі не поїдуть, що ж буде? Треба Україну рятувати. Це ж неможливо: працю єшпрацюєш — і нічого не маєш», — згадує слова загиблого чоловіка дру жина.
«Для Миколи Україна була всім. За що переживав, за те і загинув. Він не міг залишатися байдужим в той час, як гинули люди і вирішувалася доля країни, і свято вірив, що ми все зможемо, але не вірив, що все обійдеться без крові», — сумно додає вона.
18 лютого Микола вирушив на Майдан уп’яте, на автобусі, який збирав усіх бажаючих. Жінок, крім медиків, уже не брали. Тож Леся з дітьми — восьмирічним Тарасом і дванадцятирічною Юлею — залишилася вдома, в селі Холодновідка Пустомитівського району Львівської області.
Перед останнім від’їздом чоловік так прощався з рідними, наче відчував щось, згадує дружина. 20 лютого, як і щоразу, коли Микола їхав на барикади, Леся не відходила від телевізора і комп’ютера. Постійно слідкувала за подіями в Києві.
«Десь о 9:45 мені в грудях щось стисло. Я йому подзвонила. Він сказав, що не може говорити, бо потрібно забрати двох хлопців: чи то поранених, чи то вбитих. За хвилин п’ятна дцять мене наче струснуло. Я кинулася дзвонити знову, але ніхто вже не відповідав. Набрала разів з п’ятдесят… Нічого. Через деякий час трубку взяв незнайомий чоловік, сказав, що Миколу поранили і його забрала швидка», — розповідає дружина.
Леся та брат чоловіка Руслан кинулися телефонувати у Київ, щоб дізнатися, куди саме повезли Миколу. Але в хаосі, що панував тоді у столиці, пошуки довгий час були марними. Лише пізно вночі товариші повідомили Руслану, що брата вже немає серед живих.
«Сказали, що перша лікарня була переповнена, і його не взяли. А до другої вже не довезли, — Леся глибоко зітхає, щоб стримати плач. — Люди казали, що він багатьох урятував».
Рідним вдалося розшукати відео, на якому видно, як пораненого Миколу виносять з Інститутської. А ще як йому надають першу допомогу у холі готелю «Україна».
«Ні діти, ні я досі не можемо усвідомити того, що сталося. Мені все здається, що він усе ще має приїхати з Києва», — каже жінка.
Микола Паньків разом з братом продавав облицювальний камінь і був єдиним годувальником у родині. Герой Небесної сотні виріс без батька. Мати виховувала хлопців сама. «Я завжди йому казала: «Сину, вважай». На що він відповідав: «Скільки того життя!» — згадує Марія Паньків.
«Головне, щоб ці смерті не були марні, щоб країна справді змінилася», — мов заклинання, повторює дружина героя Небесної сотні Леся.
Допомогти родині загиблого майданівця можна через картку в ПриватБанку: №5168 7572 5359 6342, одержувач Паньків Леся Петрівна.
