Едуард Гриневич
28 років, підприємець
«Едику, ну що ти робиш? Чого їдеш на той Майдан, якось усі живуть, а тобі чого? Корова в нас є. І молочко є… Я на заробітки вже не поїду, буду тебе глядіти. Женишся, дітки будуть... А він мені: «Ай, мамо, ти нічого не розумієш!» І все про Україну, про Україну…» — згадує розмови із сином матір героя Небесної сотні Едуарда Гриневича Світлана Іванівна. 20-го лютого її Едик загинув від кулі снайпера.
Едуард єдиний зі свого села — поселення знаходиться за тридцять кілометрів від кордону з Білоруссю, майже за 500 кілометрів від Києва — їздив на Майдан. Хлопця в селі знали та поважали. Він мав талант до техніки. Найкраще в районі ремонтував мобільні телефони. Тут казали: якщо вже Едик не відремонтує, то телефон можна викидати. Світлана Іванівна розповідає, що син свого часу відкрив власний магазинсервіс, але «конкуренти задавили». Едуард, за словами матері, не раз страждав через свою доброту і довірливість.
«Завжди старався добро людям робити, але багато хто з того користався. Розгорнула його зошит клієнтів, глянула, а у нього стільки боржників. Ніколи не взяв би зайву копійку від бідної людини, — згадує мати. — Одного разу я з ним сиділа в магазині. Заходить хлопчик. Я питаю Едика: «Скільки з нього брати?» А він каже: «Нічого не бери, бо в нього немає ні мами, ні тата, він з інтернату».
Едуард на Майдан їздив тричі. «Він часто стояв у наших наметах, роздавав газети. Він був дуже скромною, спокійною та врівноваженою людиною, — каже свободівець Анатолій Пушкін. — Тому я раніше б не подумав, що він одним з перших побіжить на Інститутську».
Не вірила, що він опиниться на Інститутській, і рідна сестра. «Перший раз як поїхав, нікому не сказав. Другий раз я вже знала, але він просив мамі не казати. Я дуже хвилювалася, цілий вечір кожну годину дзвонила. Він заспокоював, що з ним усе нормально, що він не стоїть на барикадах, а одяг видає», — згадує старша сестра Тетяна.
Едуард себе видав, коли повернувся з Києва застудженим. Як з’ясувалося, його на Грушевського облили з водомета. Коли він 16 лютого втретє зібрався їхати на Майдан, родина благала його залишитися. Та він не послухався.
«Він вступив у Волинську січ. Став козаком Нестором. 19 лютого я подзвонила, як відчувала щось. Кажу: «Едику, вертайся вже додому». А він: «Ти мене не розумієш!» Роз’єднався, не схотів зі мною говорити», — продовжує згадувати Тетяна.
Цього ж вечора Едуард відправив листа своїй двоюрідній сестрі Наталці, попросив відредагувати і зберегти для історії. В ньому хлопець у деталях описує найважчі дні протестів. «Не можу зрозуміти, чому на мене дивились люди, коли я стояв на передовій на Інститутській та Майдані, і не підходили допомогти. Чому вони такі боягузи та несвідомі?!» — писав він. «Настало 19 лютого, а з ним не стало нашого кошового Сашка [Капіноса. — Авт.], ще декілька ранених. Покойтеся з миром. Ми доведемо, що ви недарма полягли на цій війні!» — писав герой Небесної сотні за день до смерті.
20 лютого Тетяна набрала телефон брата о десятій ранку. Але їй так ніхто і не відповів. Згодом подзвонила Наталка. У слухавці вона почула жіночий голос, який повідомив: «Власник цього телефону загинув на Майдані».
