Андрій Дигдалович

40 років, будівельник

Увечері 19 лютого Андрій Дигдалович  подзвонив  своїй  дружині  Наталі. «Ти знаєш, що робити. Ти сильна!» — почула  вона.  Його  Наталя  справді сильна!  Вона  не  ридає,  не  заламує руки. Її не хочеться пожаліти. Нею хочеться захоплюватися. На неї хочеться рівнятися.

Її  чоловіку  Андрію  було  всього 40  років.  Його  життя  обірвалось  від кулі снайпера на вулиці Інститутській, коли  Андрій  відтаскував  пораненого хлопця  до  медиків.  На  ньому  був  саморобний бронежилет. Куля пробила його та пройшла навиліт.

Це  вже  був  другий  Майдан  героя Небесної  сотні.  Помаранчевий  він пройшов  від  першого  до  останнього дня. І зі слів Наталі, потім дуже розчарувався. Проте, як тільки зібрався Євромайдан, одразу рушив на Київ.

Спочатку  Андрій  був  у  Львівській сотні, але потім перейшов до афганців. Три місяці провів з ними пліч­о­пліч. У  грудні  стримував  наступ  Беркута, за що був нагороджений орденом «За оборону Майдану».

На  Грушевського  був  поранений гранатою. Втратив зір на 80%! Хлопці, які його привезли, просили Наталю більше  його  не  відпускати  до  Києва. А він подивився на неї і каже: «Я все одно  скоро  туди  повернусь».  «Хлопці кажуть: «Не відпускай, не треба!» А як я  його  стримаю?  Чоловік  вирішує,  а дружина  має  його  підтримувати»,  — згадує вона.

У Андрія Дигдаловича залишилося дві  доньки.  Молодшій  10,  старшій  — 20  років.  Наталя  каже,  що  молодша була улюбленицею батька. Він ніколи і ні в чому не міг їй відмовити. Балував і любив до нестями. Дочка ще не зовсім  зрозуміла,  що  батько  помер  і ніколи  вже  не  повернеться.  Звикла, що його довгий час не бувало вдома. Тепер їй доведеться вчитися жити без татуся... Старша дочка Адріана вчиться в Академії друкарства на 3­-му курсі. І теж дуже сумує за татом.

Дружина  розповідає,  що  у  її  чоловіка  були  золоті  руки.  Працював  він будівельником,  усі  роботи  виконував сам.

Труну героя Небесної сотні на руках несли  від  Сокільників  —  передмістя Львова,  де  він  мешкав  з  родиною,  — до Личаківського кладовища, де його поховали на Алеї Героїв.

«Минулого  місяця  ми  тут  ховали  Юрія  Вербицького.  Я  ніколи  не думав,  що  на  цьому  полі  почесних поховань  ми  будемо  ховати  моїх  однолітків. Я думав, що ця смерть буде останньою. Він загинув за нас з вами, за  державу.  Смерть  Небесної  сотні, смерть Андрія — має нас змінити. Ці хлопці  померли  за  нас  усіх,  щоб  ми були  іншими»,  —  зазначив  на  похороні  міський  голова  Львова  Андрій Садовий.

Наталя  розповідає,  що  вся  родина зараз  молиться  за  Андрія  і  за  Україну. Щоб смерть героїв Небесної сотні не  була  марною.  «Андрій  хотів  іншої України. Головне, щоб ми скористалися цим шансом», — каже вона.