Іван Бльок

41 рік, підприємець

«Коли події у столиці почали набирати жахливого характеру, Івашка (так його називали рідні та друзі) шалено нервував і не відходив від телевізора. Казав,  що  лишається  мало  людей  на Майдані, що може бути кінець і що він мусить бути там. Я розуміла, що стримати  не  вдасться.  Було  лячно,  але  не відпустити його не змогла», — згадує ніч з 18­го на 19 лютого дружина героя Небесної  сотні  Івана  Бльока  Наталка.

Коли  донька  Ліля  проводжала батька до таксі, той міцно обійняв її, поцілував і  промовив: «Ну  все,  па­па, вернусь героєм!» Це були його останні слова.  20  лютого  Іван  Бльок  загинув від кулі снайпера на вулиці Інститутській. Його не змогла врятувати металева  захисна  амуніція,  яку  йому  зробив брат.

Мати  Івана,  Пелагія  Миколаївна, розповідає:  «Іванко  був  хорошим, турботливим сином, чоловіком, батьком, братом. Коли почали будуватися з  дружиною,  він  навіть  макет  майбутньої  оселі  склав  з  пластиліну,  передбачив усе до найменших деталей. Звивався, як бджілка, біля своєї господарки. Це батько привчив сина усе робити своїми руками, а також — почуття національної свідомості, любові до України».

За  словами  сестри  Івана  Світлани, він  дуже  гостро  сприймав  несправедливість,  тому  й  не  міг  не  бути  на Майдані:  «Його  замучила  та  несправедливість,  той  безлад,  а  особливо байдужість людей».

Бльок  завжди  переймався  долею України, був активним учасником Помаранчевої  революції,  їздив  спостерігачем  під  час  виборів  у  Луганськ, знаходився  у  самісінькому  вирі  й  Революції  гідності.  Він  жив  переконаннями: «Хто, як не я?»

«Його  рішення  їхати  на  Майдан  я спочатку  не  розуміла.  Пригадую,  він сказав:  «Я  їду  —  нас  повинно  бути багато. Справа в кількості. Мушу там бути».  Я  побачила,  що  й  серед  його оточення  рушає  безліч  людей,  тому відпустила майже без вагань», — згадує дружина.

При  першому  розгоні  Майдану 11  грудня  Бльок  обороняв  Інститутську. Брав участь у штурмі КМДА. Був зареєстрований у сотні Лева.

Коли рідні дзвонили йому, він їх дурив, розповідаючи, що в безпеці, хоча насправді перебував весь час в епіцентрі  подій.  Родина  дуже  переживала за Івана. Після Кривавого Водохреща, щоб  завадити  його  поїздці,  навіть сховали по одному черевику з усіх зимових  пар  взуття.  Але  Іван  все  одно поїхав  в  осінніх  кросівках.  Наталці довелося передавати тепле взуття наступною  групою  активістів,  що  їхали на Київ.

У родині Бльока лишилося двоє дітей, Лілія і Павлик. Жили в достатку й злагоді: свій будинок, своя справа — павільйон з дитячим одягом на місцевому базарі, власний мікроавтобус, на якому Іван займався приватними перевезеннями.

Коли 22 лютого о 3­й ночі тіло героя привезли додому, незважаючи на пізній час та дощ, люди з лампадками стояли  вздовж  усієї  дороги,  створивши  живий  ланцюг  до  його  будинку. 23­го його поховали — такого величного похорону місто Городок ще не бачило: понад 10 тисяч людей прийшли, щоб провести Івана Бльока в останню подорож.